Вівторок, 21.11.2017, 18:36
Вітаю Вас Гість | RSS

Рокитнянська загальноосвітня школа І-ІІ ст.№5

Меню сайту
Категорії розділу
Наше опитування
Оцініть себе як учнів
Всього відповідей: 17
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей для батьків

Головна » Статті » Мої статті

Некеровані діти
 Кожному вчителеві знайоме це стихійне лихо. Уникнути його неможливо. Боротися – марно. Приборкати – можна, але далеко не в кожного це вийде. Бо для цього треба бути не тільки викладачем, а й педагогом – нехай і не з великої літери, а зі звичайної. Нехай і не від Бога (насправді він не надто щедрий на такі подарунки), але хоча б із таким-сяким покликанням. І розумінням того, що відбувається.

Таке «щастя» є майже в кожному класі середньостатистичної «робітничо-селянської» школи. В «крутих» ліцеях і гімназіях, особливо платних, з цим простіше – там усе-таки трохи інший контингент. Якщо й трапляються прикрі інциденти, їх легше «розрулити», а невгодних учнів – позбутися. Аби не псували загальної ідилічної картини.
А що робити вчителям звичайної школи? Як реагувати на зухвалу поведінку, хамство, матюки, непристойні жести, навмисне зривання уроку? Як тримати себе в руках, якщо хочеться взяти малого (або великого) паскудника за шкірку і тицьнути ненависною пикою прямо в стіл? Особисто я саме так і вчинила б. Тому і не працюю в школі. А ви, вочевидь, працюєте, якщо читаєте це видання. Так ось. Якщо обличчя поганця вам уже стало ненависним, якщо при одній лише згадці про нього (них) у вас псується настрій і щоранку ви збираєтесь на роботу як на каторгу – краще ідіть звідти просто відразу. Від гріха подалі. Бо рано чи пізно це все одно станеться – ви або підете самі, доведені до відчаю «майбутніми рецидивістами», або вас звільнять за рукоприкладство. Воно вам треба? Якщо ж, навпаки, ви цінуєте своє місце роботи і любите цю професію, але через брак досвіду і знань не розумієте, як поводитись у складних ситуаціях – сподіваємося, ця стаття вам пригодиться.
Поганцями не народжуються
Дитина не буває некерованою з народження, – стверджують психологи. Це механізм, який укорінюється на основі чогось. Як правило, це коли немає взаєморозуміння в родині. А іншими словами – нестача уваги батьків. Причому вона може бути абсолютно різної «етимології». Некеровані важкі підлітки можуть виростати як у маргінальних або неблагополучних родинах, так і в цілком, на перший погляд, нормальних батьків. Комусь бракує часу на спілкування з дитиною через горілку та інші сумнівні розваги, комусь – через втому після важкої зміни на тлі низької загальнолюдської культури, хтось пише дисертацію або займається бізнесом з ранку до ночі. А комусь просто байдуже. Чадо нагодоване і вдягнене, а вихованням нехай займається школа. При цьому батьки не розуміють: дитина не чекатиме, поки в них з’явиться час і натхнення. Її розвиток не зупиняється ні на хвилину, незалежно від присутності дорослих. І бажано в цьому процесі брати участь – щоб не було потім неприємних несподіванок. Це як ніби ви зі своєю дитиною грали на фортепіано в чотири руки, та відволіклись, відійшли надовго. А повернувшись, із жахом побачили щось віддалено схоже на вашого сина чи доньку, яке замість сьомої серенади Шуберта лабає «Мурку». А всі ваші серенади з сюїтами йому тепер до лампочки.
Коли дитина підростає і вступає в «клятий пубертат» з його гострими кутами фізіологічного й психологічного характеру, вилізають назовні прищі та комплекси, і майже всі діти в цьому віці – не подарунки. Це нормально і з часом минеться. Але якщо до цих загальних «принад» вибухонебезпечного перехідного віку додається ще недолюбленість, недоспілкованість, недочутість, відсутність розуміння і надійного «тилу» (місця, де можна не лише з’їсти тарілку супу, а й розслабитись та відчути себе в безпеці) – тобто все, що об’єднується поняттям «духовне сирітство» замість хорошого хлопчика чи золотої дівчинки отримуємо «поганців», «покидьків», «мерзотників» і ледь не без п’яти хвилин злочинців. А вони просто борються за виживання, як робили це сироти-безпритульні в 20-х роках минулого століття. Тільки трохи в інший спосіб. Тим – хотілося хліба. А цим – уваги. Місця під сонцем. Будь-якою ціною.
Акцентувати на участі
– Некеровані діти – це ті, кого не почули вчасно, – каже консультант Київського центру томалогії психолог Галина Рустамова. – Вони можуть погано навчатися і не брати участі у шкільному житті, але в них усе одно є свої інтереси, є таланти, яких ніхто не розгледів. Свої проблеми, до яких нікому немає діла. І насамперед – батькам. Ними не цікавляться. З різних причин вони не вписані в соціум. А якщо дитина не задіяна – все одно вона якимось чином привертатиме до себе увагу. Звідси – і зухвала поведінка, і неслухняність, небажання дотримуватись загальноприйнятих правил. Так дитина заявляє про себе і ніби каже: «Я – ось тут, я є».
Психолог вважає: приділяти увагу такій дитині потрібно, але не за рахунок усього класу. А перше і найголовніше завдання вчителя – провести урок так, щоб він був цікавим і для важкого підлітка. Акцентувати треба на участі. Наприклад: добре, ти не читав цього твору (або цього параграфа). Але ж ти почув, про що ми говоримо. Нам цікава твоя думка щодо цього. Як би ти вчинив у цій ситуації? Хай каже що завгодно, але по темі. Основне – щоб він був введений у процес. Якщо це точні науки, до яких у дитини, скажімо, немає хисту – можна запропонувати зробити те, що йому легше. Можна навіть трохи підказати рішення. Тобто діти в будь-якому разі мають бути «підтягнуті» під урок. А вчителі часто замість того, щоб тримати увагу на предметі – банально піддаються на провокації та з’ясовують стосунки з класом або окремим учнем. Виходить нерозуміння з одного боку. І спротив – з іншого. А треба лише поліпшити якість викладання, зробити його цікавішим. Адже маючи бажання і вміння, будь-яку людину можна захопити і зацікавити.
Дитятко буває кусючим…
Легко сказати, – зітхне хтось із читачів. Трапляються непробивні суб’єкти, яких зацікавити не можна нічим – хоч лезгінку перед ними станцюй. Так, бувають і важкі випадки, коли не все залежить від викладача, яким би чудовим він не був. Закінчуються вони подекуди дуже негарно. В одній із соцмереж прочитала нещодавно розповідь молодого вчителя: «Викладаю у школі історію у старшокласників. Предмет свій знаю і люблю, з класом контакт є, учні мене поважають. Але є серед них один, про яких кажуть: в сім’ї не без виродка. Минулого тижня писали самостійну роботу. А він розвалився за партою і сказав, що робити нічого не буде, бо він мав на увазі і мене, і мою історію, і все інше. Попросив його вийти з класу. Він мене послав. Взяв його за вухо, а той – мене вдарив. Я його скрутив, виволік з класу і надавав ляпасів. Тепер мені заборонили викладати і, найімовірніше, звільнять».
– У кожній школі є психолог, – коментує цю ситуацію Галина Рустамова. – Тут треба обов’язково знайти причину. Найчастіше вона – в сім’ї, де давно є якісь викривлення. Бо хлопець в один момент таким не став. Щоб дитина розвалилась на уроці і мала тебе на увазі, з нею тривалий час мало щось відбуватися. Посилання вчителя матюком можна перевести так: набридли своїми вказівками, не чіпайте мене. А коли людина каже по суті «не чіпайте мене», це означає: чіпайте мене! Мені не вистачає уваги. Тільки не тої, що ви даєте, а тієї, якої я хочу. В такому разі важливою є співпраця з батьками. Вибирають одного з найбільш адекватних і намагаються донести, що треба щось змінити. Даються певні рекомендації. Якщо контакт із батьками є – можлива співпраця на результат. Якщо батьки не розуміють – навіть важко щось порадити. Окрім того, щоб наполягати, аби дитина займалася в якійсь індивідуальній групі. Реабілітація все одно має відбутися. Треба вирішувати колегіально – чи є можливість підтягнути таку дитину. Я проти різних спецзакладів. Треба це робити в школі. Але без батьків це неможливо. Принаймні дуже важко. Бо першопричина – саме в них. Зазвичай це невизнана дитина. Найчастіше – бита вдома без пояснень. І не лише фізично. Психологічне биття ще гірше.
Вони – не злочинці
Рятувати таких дітей від наслідків батьківського виховання – досить складна справа. Та і хто цим займатиметься? Вдома вони зайві, на уроках – заважають. Найгірше – вони не вірять, що комусь потрібні. І, на жаль, це недалеко від істини. На «дикому» заході такі діти ходять до груп реабілітації, де можуть виговоритися і відчувають, що їх розуміють і чують. У нас такого немає.
– Було б дуже добре, – продовжує Галина Рустамова, – якби з цими дітьми займався якийсь тренований чоловік – скажімо, колишній спортсмен, котрий міг би ходити з ними в походи, займатися екстремальними видами спорту, бо вишивати і складати пазли вони вже не будуть. У них зовсім по-іншому має виходити енергія. Треба, щоб агресивність трансформувалась у щось інше. І щоб десь вони були визнані. Щоб було місце, де вони – найкращі. При школах теж можна створювати такі групи. Але це має якось фінансуватися. А те, що в наших силах – просто тут і тепер… у будь-якому разі це підхід. Застосовуючи покарання, ми нічого не виграємо. Думаю, такій дитині треба доручити щось важливе. Так, їй складно довіряти. Бо вона робить вигляд, що їй нічого не потрібно. І ви зі своєю довірою – також. Насправді людина так поводиться тільки від крайньої потреби. Необхідно просто її побачити. Коли вона отримає те, чого їй бракує (треба лише розпізнати, чого саме) – матимемо зовсім іншу поведінку. Їм ніщо людське не чуже. Це не злочинці. Скажімо, часто такі діти талановиті в комп’ютерній справі. То чому б не довірити їм написати якусь програму для школи? Вони робитимуть це із задоволенням, бо почуватимуться затребуваними. І цей статус захочеться зберегти. Але необхідно, щоб хтось цим займався. Хтось небайдужий.

Наталія КУЛИК, «Освіта України»


Джерело: http://педпреса
Категорія: Мої статті | Додав: Melnyk (20.08.2013) E W
Переглядів: 526 | Теги: батькам, вчителям | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Наш час
Пошук по сайту
Акваріум
Корисні посилання
Сайт існує
Теги
Форма входу

Copyright MyCorp © 2017